Віка Івченко
(Народилась 1980 у Києві)

главная страница    статья о Вике   стихи на русском

 

****
Стікає віск, сплітаючись в слова.
В них застигають миті і хвилини
Мій ангел ще живий. І я жива.
У нас сьогодні спільні іменини.
Він невідступно слідує за мною
невидимою постаттю німою.
Нечутно голову кладе на плечі,
благославляючи мій сон під вечір.
Страждаючи, зі мною пише вірш.
Нещасний!
         Раптом знов його впізнаю
як відблиск у очах гостей моїх
за чашечкою чаю.
                (1990р.)

        Прощання
Прощання час гіркий
закінчиться нетяжко:
обманутою пташкою
зривається з руки.
Поспішно загримлять
коліс вагонних орди.
Прощальнії акорди
нещиро зазвучать.
Навздогін - суєта,
хрипливий клич ворони...
Дитинство на пероні
стоїть, мов сирота.
                (1991)

          Ноктюрн
Над палаючою свічкою
Серце стиснеться до болю:
Ви були мені сестричкою
Я молюсь за вашу долю.

Обірвалася мелодія.
Залишився в небі розчерк...
Літаки - неначе злодії:
Викрадають найдорожчих.
(25 червня 1993)

           Вирок
Україно моя, Україно,
нещаслива матусе моя!
Я - твоя безталанна дитина,
що згубилчсь в російських краях.
Ти скажи, чим тебе лікувати,
Як згасити Чорнобильський біль?
Зустрічаєш мене, наче мати,
ти забула про хліб і про сіль.
Сіль погіркла від стронцію й йоду,
хліб вже більш не дарує життя . . .
Опромінені діти народу
розлетілись шукать майбуття.
         (4 квітня 1991)

               Осіннє
Сум крадеться по землі,
відтіняє неба просинь.
В Міннесоту входить осінь
тихим поступом в імлі.
Зупинивши казки мить,
підкрадеться сон незримо,
й мерзле листя за дверима
першим смутком задзвенить.
А в коханій стороні,
поміж струн знайомих сосен
зазвучить акордом осінь
й відгукнеться в далині.
      (Листопад 1992)

          Удосвіта
Не пишеться...
       Натхнення світлі миті
остуджує холодна голова.
Не пишеться...
       І я згрібаю в сміття
зі столу обезбарвлені слова.
Та трапиться,
що ритміка і рима
зіллються воєдино уві сні.
І проросте поезія незримо,
як пролісок під снігом на весні.
      (Лютий 1993)

Диктант

Ой, що було сьогодні вранці!
Писав диктант четвертий „А”.
Чіплялись помилки за пальці
і лізли з ручки у слова.
Я там такого написала –
сама злякалася на мить!
Я руку підняла й сказала:
– У мене голова болить! –
За мною двері зачинились.
Вже не схоплю ні два, ні три.
А голова все ж розболілась
у кабінеті медсестри.

 

 

На Подолі

На Подолі, під Татарською горою,
вітер спить вечірньою порою,
ніби кіт, пригрівся до тепла.
А зима чомусь і не прийшла.
Зачепилась за Дніпровські кручі,
розтопилась в променях блискучих
і загралась, ніби немовля.
А за нею так скуча земля!
Без зими так сіро і печально!
Плачуть в трубах Либідь і Почайна,
що про них співали кобзарі.
Забруднили небо димарі,
зіпсували воду і погоду.
Поржавіли ковзани без льоду.
І чекати снігу будем ми
знов аж до наступної зими.

 

Дельфіненя

Я встала ранком і мерщій
поглянула на море.
На березі дельфіненя
вмирало хворе.
На хвилях плавали давно
бензину плями.
Як залишилося воно
одне, без мами?
Ой, як хотілося мені
узять його на руки
й відвезти швидше на човні
подалі від багнюки!
Дідусь нагримав: „Не чіпай!
Дельфіни мруть, бо хворі”.
Невже ж немає лікарів
дельфінячих у морі?

 

На риболовлі

Раз впіймався на гачок
необачливий бичок.
Це не той бичок, що в полі
скаче, хвіст задравши вгору.
А це той бичок, що в морі
виростає на просторі.
Подивилась я на нього:
голова – і більш нічого!
Відкриває рот-квадрат
і ковтає все підряд.
З тим бичком мені лиш горе!
Рішення було просте:
відпущу його у море,
хай ще трішки підросте!

 

Полювання

Сонячний зайчик стрибає по ліжку.
Пильно слідкує за ним наша кішка.
Зайчик не бачить, тому й не тіка.
Шкура пухнаста крадеться з кутка.
Раптом – стрибок. І у ту ж саму мить
сонячний зайчик на кішці сидить.

 

Журавлі

Летить по небу журавлиний клин –
посланець із минулого століття.
Де взявся він серед димів і сміття,
мов сирота, у просині один?

Старий вожак минає наш масив
і повертає в бік Пущі-Водиці...
Невже не знає бідолашна птиця,
що там реактор трави оросив?

І ми злітаєм, мовби журавлі,
хоч вже давно відбилися від клину,
безсилі врятувати Батьківщину –
найкрасивішу часточку землі.

 

У Москві

Поверталися під вечір до готелю.
Розстеляли в нашім номері постелі.
Грав оркестр у ресторані нанизу.
Магістраль зітхала тяжко поблизу.
Та із мамою на ліжечку тіснім
у два голоси співали ми пісні.
Як дівчина йшла по воду у садок,
їхав-їхав козаченько за місток.
Чумакам світили вікна у імлі,
і вклонялася тополя до землі...
Той оркестр усе ще грав мені у сні,
та звучали в серці мамині пісні.
І хилилася калина у полі.
І журилась Україна без долі.

Душа поезії розхристана
і беспорадна у житті:
весь час на суд виносить істину,
давно розп'яту на Хресті.

Слова сліпаються мережкою,
та сумно пишеться мені:
я йду Тарасовою стежкою -
по чужині,
        по чужині...


Шановний читач! Якщо у вас є інші вірші Віки Івченко, обо ви володієте будь-якою
інформацією про неї, будьласка відпишіть за адресою starat@yandex.ru


Украинския баннерная


staratel.com

SpyLOG